Мандрівка за маршрутом: Моршин-гора Пікуй-Моршин 29.09.2012року

 

Мандрівка за маршрутом: Моршин-гора Пікуй-Моршин 29.09.2012року

мандрівка вихідного дня в рамках молодіжного проекту мандрівництва



Фізкультурно-оздоровчий клуб

«ПЛАЙ»

 

  

 

 

 

 

ПРОЕКТ:

«Розвиток молодіжного краєзнавства та мандрівництва в Моршині»

 

 

 

Мандрівка за маршрутом: Моршин-гора Пікуй-Моршин

29.09.2012року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Моршин-2012

 

 

Довжина маршруту – 210км автомобілем, 8,3км-пішо, маршрут комбінований

Кількість учасників – 5 осіб.

Тривалість: 11 годин

 

     З Моршина виїхали о 07.00 в напрямку села Біласовиця Воловецького району Закарпатської області, з якого й вирішили здійснювати сходження на найвищу вершину Львівщини - гору Пікуй (1408м).  Рішення про мандрівку приймалось в п’ятницю, оскільки залежало від погоди. Прогноз, власне, скоригував мандрівку в суботу, а не в неділю, тож багато охочих змушені були відмовитись від суботньої подорожі. В результаті на Пікуй помандрували п’ятеро: я, Тарас Михайлишин, Андрій Воєвода з двома синами – Тарасом та Назарієм - наймолодшим учасником проекту. Трохи про Пікуй.

       Пікуй — найвища вершина Вододільних Бескидів, найвища географічна точка Львівської області. Розташована на межі Львівської та Закарпатської областей. Висота гори — 1408,3 м (за іншими даними — 1405 м). Завдяки значній відносній висоті для вершини Пікуя характерна наявність субальпійського поясу рослинності, верхня межа лісу тут проходить на висоті 1200—1250 м н.р.м. Це дозволяє туристам на короткому відрізку маршруту познайомитися з ландшафтами та своєрідною флорою (на вершині зростають рідкісні види рослин). Вершина оздоблена мальовничими скелями та стрімкими урвищами. На вершині гори розташований кам'яний чотириметровий, чотирикутний стовп-обеліск, споруджений на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика в подяку за розвиток верховинського краю. Його поставили 1935 року мешканці села Гусного, яке до війни разом з усім Закарпаттям входило до складу Чехословаччини.

      До Біласовиці заїхали досить швидко, адже дорога на Мукачево є доброю. Магазин у селі був зачинений, хоч і дзвонили у дзвіночок. Місцеві господарі нам підказали напрямок руху на Пікуй, де мало б бути маркування. Залишивши авто в селі, ми пішли в напрямку Пікуя. На електроопорах ми бачили червоне з білим маркування маршруту. За селом ми вийшли на лісову дорогу, яка вела в ліс догори. На годиннику було 08.56, ще була роса на траві, як ми зайшли в буковий ліс. Перший підйом, як завжди, дався взнаки. Трохи перепочивши ми пішли далі, однак маркування чомусь не було, та й дорога, якою возили ліс також закінчилась. Далі ми йшли догори лісом по бездоріжжю, що додавало емоцій, особливо наймолодшим мандрівникам.

       Ніби відчуваючи, що ми любимо труднощі, перед виходом з лісу ми натрапили на ожинник, що значно ускладнив наш підйом. Та незабаром ми вийшли на поляну, з якої було видно Пікуй. З поляни дорога роздвоювалась: одна вела лівіше в ліс, друга правіше. Ми пішли лівіше (хоча потрібно було йти правіше). Підйом був крутішим, ніж попередній. Дерева ставали все меншими по висоті, аж поки не змінили їх маленькі кущі жерепу та тису ягідного. Найважче довелось Тарасові та Назарові, бо кущі було подекуди вищі від них. Доля усміхнулась нам і ми вийшли на стежку, що вела на Пікуй зі сторони Щербовця. Трохи зійшовши вниз, праворуч від підйому, ми натрапили на стежку з червоним маркуванням, яка вказувала напрямок на Пікуй. Це була стежка, якою ми мали підніматись з Біласовиці. Здійснивши ривок вверх ми знову побачили Пікуй, до якого залишалось метрів зо 100. Зробивши фотографії на фоні Пікуя, почистивши взуття ми пішли на гору. За декілька хвилин ми вже милувались краєвидами, які відкривались з вершини. Крім нас на горі вже були мандрівники, одну групу з яких я фотографував на їх фотоапарати. Виявляється, група також піднімалась з Біласовиці і далі йде на Ужок «Руським шляхом». Я ще звернув увагу на те, що більшість мала  «терраінкогнітовські» наплічники. Підйом на Пікуй для нас тривав 3 години. Ми зробили пару панорамних світлин, оглянули у бінокль навколишні краєвиди та вирішили врешті, перекусити. Небо поступово затягнуло хмарами, однак дощу, на превелику радість, не було.  В нас було вдосталь часу, тож відпочивши вирішили прогулятись трохи «Руським шляхом», який здавна проходить повз Пікуй. Цим безпечним шляхом користувалися для своїх походів Великі князі та королі Русі. Король Данило цим шляхом йшов походом 1269 р. Неодноразово цим шляхом зі своїм військом здійснював походи син Данила король Лев. У 1250 році він одружився з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією. Очевидно, тоді, як би скріплюючи свою вірність до коханої, він залишив свій напис на камені на вершині гори Пікуй. Також польський історик Ян Длугош стверджує, що король Лев на самому верху гори Пікуй поставив кам'яний стовп з руським написом, який означав кордон його володінь. У 1258 році Руським шляхом король Лев пішов походом, щоб приєднати до своєї держави Закарпаття. «Руська путь» — це торговий шлях доби неоліту, тобто він існував іще за дві тисячі років до Христа. Починався на Балканах, пролягав по Дунаю, далі вздовж Тиси піднімався в гори. На цьому перевалі й досі є хрест із написом «Руська путь». А вздовж хребта донедавна височіли прикордонні стовпи — тут була межа між довоєнною Польщею й Угорщиною. Пройшовши  близько кілометра, ми побачили лівіше село Буковець, а праворуч виднілись хати Верхнього Гусного. Видно було, що до вершини Пікуя дехто подорожує на авто. Оглянувши кам’яні споруди, можливо ще з війни, ми повернули до Пікуя, однак саму вершину вже обійшли траверсом. При спуску з гори нам назустріч піднімалась солідна група польських мандрівників, які, вочевидь, підйом здійснювали з села Щербовець.

Спуск в село Біласовицю ми здійснювали вже по маркованому маршруту. Час від часу зустрічаючи мандрівників, які йшли на Пікуй. Вийшовши з лісу на поляну. Ми побачили місце, де розходились дороги. Ми вийшли з дороги, що вела правіше(а підйом лісом ми здійснювали дорогою лівіше). Спуск до села тривав десь годину. Перед спуском в село праворуч від дороги вже дзюркотів струмок. На камені біля дороги та на деревах можна було побачити біло-жовте маркування. Перейшовши струмок ми вийшли на дорогу нашого підйому на гору. За кілька метрів ми були вже в авто. Хлопці-горобці хотіли пити «Живчика», тож ми спробували знову потрапити в магазин, однак скільки ми не дзвонили, магазин (на Закарпатті їх позначають великими буквами АВС) так ніхто не відчинив. Знаючи, що в селі є два магазини, поїхали в пошуках другого. Знайти нам його вдалось, однак він виявився…зачиненим (от тобі й бізнес). Ми виїхали на трасу і перед перевалом в кафе купили «Живчика». Проїхавши Верецький перевал біля села Долинівка ми зупинились в спеціально облаштованому місці при трасі, де облаштовані альтанки, туалети, смітники, місце для вогнища. Швиденько приготували обід, запарили чай з гірської м’яти і смачно пообідали. Єдине, що не сподобалось, це сміття, розкидане навколо, хоча є передбачені смітники. Гарне місце для відпочинку, але вже, вибачайте, загаджене. Ніяк не розумію тих панів, які вміють добре поїсти, мають дорогі авто, та не мають клепки сміття зібрати в пакет і викинути в місті, цивілізовано.

     Смачно пообідали, зібрались і поїхали далі. В Сколе ми нарешті зупинились, щоб оглянути палац баронів Грьодлів. В 1886 році австрійський барон Альберт Грьодль разом з братом заснував у Сколе фірму "Брати Барони Грьодлі". У тому ж році він разом з підприємцем Шмідтом купив у сколівського дідича графа Еугеніуша Кінського багаті місцеві ліси. Будівництво залізниці стимулювало промисловий розвиток міста, і невдовзі фірма Грьодлів розвинулась у різногалузевий промисловий комплекс, до якого належали лісозаготівельні промисли, каменярня (тартак), ремонтно-механічні майстерні і навіть невелика гідроелектростанція.

      При виробництві паралельно розбудовувалась і комунально-соціальна сфера. Брати Грьодлі побудували у Сколівських Бескидах кілька вузькоколійок. Найбільший ухил мала ділянка від Демні через Свидник до Тисовця (18,7 км), на Козьову і на гору Парашку – найвищу вершину Сколівщини. Ширина колії від 620 до 1050 мм, ухил траси – до 25%. У період між двома світовими війнами фірма "Брати Барони Грьодлі" давала дуже добрий дохід, який подвоювався щорічно. Розвивали вони і туристичний бізнес. Скільки разів проїжджав я попри цей палац, аж тепер вдалось його детальніше оглянути. Сьогодні в палаці баронів функціонує будинок-інтернат. Будівля просто волає про необхідність ремонту, якого, очевидно, вже не робили дуууже давно! Привернула нашу увагу  і дерев’яна бруківка, яка місцями збереглась, хоч частину закатали асфальтом. А ось паркан з брамою, напевне, ще з тих років…Дрібненький дощик, який починав накрапати нагадав нам, що пора вже додому…Під звуки пісень у виконанні Тараса Чубая та Вермінського ми й не замітили, як в’їхали в рідний Моршин. Ще одна мандрівка вдалася. Та нас уже кличуть мандри в дорогу!

 

         При підготовці використано матеріали з веб-сайтів: http://uk.wikipedia.org,

  http://skole.org.ua. Фотозвіт про мандрівку можна оглянути на сайті http://voyevoda.io.ua/album563945.

 

 

 

Керівник проекту  Микола Воєвода



Создан 16 дек 2012



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 мес назад
telemaster 23 июн 2017 ответить
https://livesurf.ru/promo/121886
система раскрутки сайтов
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
Карты городов Украины KАРПАТИ.INFO - Все про відпочинок в Kарпатах Володимир Івасюк Поиск проживания Крым