Мандрівка за маршрутом:Моршин-гора Маківка-гора Захара Беркута- Княжі скелі-Моршин

 

Мандрівка за маршрутом:Моршин-гора Маківка-гора Захара Беркута- Княжі скелі-Моршин

мандрівка вихідного дня в рамках молодіжного проекту мандрівництва 23.09.2012





Фізкультурно-оздоровчий клуб

«ПЛАЙ»

 

  

 

 

 

 

 

ПРОЕКТ:

«Розвиток молодіжного краєзнавства та мандрівництва в Моршині»

 

 

 

Мандрівка за маршрутом:

 

Моршин-гора Маківка-гора Захара Беркута-

Княжі скелі-Моршин

23.09.2012року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Моршин-2012

 

Довжина маршруту – 158км автомобілем, 8,2км-пішо, маршрут комбінований

Кількість учасників – 5 осіб.

Тривалість: 10 годин

 

     З Моршина виїхали о 09.18 в напрямку м.Стрий. На мості через р.Стрий при вїзді в м.Стрий звернули вліво на трасу Київ-Чоп, якою рухалися до повороту на Славське в районі урочища Святослав. Перед в’їздом до Гребенова, де є залізничний міст над річкою Опір ми зробили зупинку для огляду могили князя Святослава, який загинув під час братовбивчої війни в ХІ ст. між синами князя Володимира. До сих пір в топоніміці назв населених пунктів Стрийщини та Сколівщини збереглись назви, пов’язані з тими давніми подіями.  З покоління в покоління передається історія про вбивство ймовірного спадкоємця київського престолу, сина Володимира Великого – князя Святослава, яке скоїли наймані вбивці, котрих підіслав інший син Володимира – Святополк, відомий в історії під прізвиськом «Окаянний» (проклятий). Трохи історії.

     Історія сходження на київський престол Володимира Великого була аж ніяк не бездоганною. Літописи свідчать, що перед другим походом на болгар його батько Святослав, як і годиться, посадив на київський престол старшого сина Ярополка, а молодшим – Олегові та Володимиру – віддав, відповідно, древлянську та новгородську землі. Захопивши з часом вотчину Олега (який поклав голову в цій міжусобній війні), Ярополк забажав так само вчинити і з новгородськими землями. Та Володимир виявився спритнішим: навербувавши серед варягів військо, він сам зайняв Київ і усунув Ярополка від влади, якого згодом, очевидно, не без згоди Володимира, варяги й убили. А його дружина, грекиня за походженням, стала дружиною новоспеченого київського князя. Це цілком відповідало тогочасним традиціям. Щоправда, була одна пікантна обставина: дружина убієнного Ярополка була на той час вагітною майбутнім князем Святополком, тож Володимирові довелося розпочати відлік своїх спадкоємців від фактично нерідного сина. Оскільки літописні джерела однозначно вказують, що Святополк був старшим сином Володимира з-поміж інших 12 його синів, то він мав усі підстави сподіватися, що після Володимира київський престол належатиме саме йому. Однак дядько-вітчим заповів престол не найстаршому Святополкові, а молодшому Борису, хоча останній і не мав до цього жодних задатків: був людиною млявою, нерішучою, безініціативною. Можна лише уявити, як розлютило це рішення Святополка! Це була демонстрація повного приниження та зневаги. Великий князь Київський Володимир помер 15 серпня 1015 року в Берестові (нині – м. Брест у Білорусі). За Борисом, який саме перебував у поході проти печенігів, негайно вислали гінців, однак спадкоємець, заклопотаний ратними справами, не поспішав. Цим миттєво скористався Святополк, який захопив владу в Києві. Розуміючи, що його вчинок може викликати неоднозначну реакцію серед населення, Святополк заходився задобрювати киян щедрими дарами та гучними бенкетами. Одночасно він вирішив фізично усунути інших претендентів на престол. З 11 братів до його “чорного списку” потрапили троє: Борис, Гліб і Святослав. Решта, на думку Святополка, не становили реальної загрози. Він навіть уявити собі не міг, що його найгрізнішим суперником стане інвалід від народження, кульгавий на ногу, однак владний, віроломний і жорстокий новгородський князь Ярослав.  Однак повернімося до загибелі Святослава – сина Володимира Великого від чешки Мальфреди. На переконання деяких істориків, під час утечі «на угри» його вбили не найманці Святополка, а звичайні грабіжники. А й справді, чи варто було переслідувати свою жертву протягом багатьох днів через усю державу – з древлянської землі майже до самого карпатського перевалу – і нападати лише останньої миті, фактично, на самому кордоні? Чи не простіше та надійніше було влаштувати засідку поблизу резиденції Святослава та розправитися з ним на місці, як із Борисом і Глібом? Але це лише припущення.

      Бойки глибоко шанують пам’ять про древлянського князя Святослава, який багато століть тому поліг у їхніх горах. Іще років сто тому існував звичай, згідно з яким кожен, хто проходив повз могилу в урочищі біля Сколе, мав покласти на неї зелену гілку – на знак пам’яті й пошани. А відомий галицький поет М. Устиянович написав свого часу поему «Святославова могила».

       Хоча згадане на початку розповіді місце важко назвати могилою, це радше пам’ятний знак, оскільки відсутні будь-які археологічні свідчення того, що саме на цьому місці поховано тіло князя Святослава. Щоправда, існує версія, що тіло, за тодішнім звичаєм, могли спалити, а попіл – розвіяти. Як би там не було, але нині «Святославова могила» є однією з найбільших принад для відвідувачів Національного природного парку «Сколівські Бескиди».

    Мандруючи його мальовничими стежками, можна почути й іншу історію походження «Святославової могили» – менш романтичну, зате, як на мене, більш правдоподібну. Її нібито наказав спорудити барон Гредль (великий промисловець і землевласник, представник відомого аристократичного австрійського роду, якому до початку Першої світової війни належали ліси Сколівщини) на місці мученицької смерті свого скарбника на початку XX століття. На диліжанс, у якому перевозили велику суму грошей (платню робітникам і лісорубам, які працювали на лісорозробках і лісопильнях Гредля) буцімто напали розбійники. Вони зажадали від скарбника добровільно віддати їм валізу з готівкою, обіцяючи натомість зберегти йому життя. Та мужній службовець відмовився – і загинув. Приголомшений такою відданістю, барон розпорядився поховати скарбника з почестями, а на місці його загибелі встановити пам’ятний знак. Оскільки описана подія, за трагічним збігом обставин, сталася саме в урочищі «Святослав», то й знак із часом почали ототожнювати з могилою Святослава. Хоча цілком можливо, що стоїть він на тому самому місці, де колись і справді пролилася кров древлянського князя.

  По залізничній колії ми повернулись назад, пройшовши через міст над річкою Опір та продовжили рухатися автомобілем в напрямку села Гребенова та Тухлі. Дорога через Гребенів перебуває в жахливому стані, автотранспортом їхати доволі незручно, необхідно часто пригальмовувати через ями. Тільки в’їхавши в село Тухлю, частина дороги покрита новим асфальтом. Ми зупинились при дорозі справа, де знаходиться Франкова криниця, пам’ятник Івану Франку та скульптурна композиція, присвячена Захару Беркуту та тухлівчанам, які боролись в ХІІІ ст.. проти монголо-татар. На камені, яким згідно легенди, було перекрито річку Опір та потоплено монголо-татар. Трохи історії про Тухлю та Захара Беркута.

      За історичними даними Тухля відома з 1397 року. Над селом височіє пам’ятка Захара Беркута (гора Путище). По річці Опір через Славське проходив старовинний торговельний шлях з долини Дністра на Закарпаття та Придунайську низовину. Цією ж дорогою у середині XIII століття через Карпати намагався прорватися один з найбільших татаро-монгольських загонів, очолюваний Батиєм, внуком Чінгісхана. Після того, як татари у 1241 році зруйнували Галич, щоб зберегти свою землю від дальшого спустошення, до хана звернувся захоплений воєвода Дмитро: „Ти не повинен залишатися довго в цій землі; це сильна земля, як останешся довго, люди зберуться, озброяться і вас вже звідси не випустять”. Мабуть, після цих слів завойовники розділилися на дві частини: одні через Карпати пішли в Угорщину, другі через Польщу – на захід, знищивши столицю Волині – Володимир.

     12 березня 1241 року, стікаючи кров’ю, до Пешта, столиці угрів, прискакав командуючий угорським авангардом Діоніс і оголосив страшну вістку, що татари перейшли через „Руську браму” Карпат. Шлях татар проліг по долині Стрия та Опору. Про це розповідають численні перекази і легенди, а також історична повість Івана Франка „Захар Беркут”.

     Село Тухля славне тим, що свого часу під час нашестя монголо-татар тут, в долині, були зупинені полчища татар. Тухольці – волелюбні герої твору великого Каменяра – збагнули святу істину: в єдності сила народу, тому вони і перемагають. Іван Франко у повісті „Захар Беркут” опирається на історичні факти, називає імена ватажків монголо-татар, та ще одним джерелом написання повісті став багатий карпатський фольклор. Зокрема, факт потоплення в Карпатах монголів в історії не відомий. Але народ опоетизовував „славні діла славних прадідів”. Іван Франко використовує народний переказ про Сторожа – величезного кам’яного стовпа, що звисав над тухольською долиною. Цар велетнів, цей „святий” камінь, що знаходився на схилі хребта Зелемінь, є своєрідним уособленням життя – ворогом богині смерті Морани. Тухольці цим каменем завалили вхід у долину і тим самим перекрили течію Опору. Води річки в місці впадіння Головчанки постійно прибували, а діватися не мали куди. Орда схаменулася і почала втікати у сторону теперішнього села Либохора, та було пізно. Стихія зробила своє. Населення не дало собі ради із захороненням ворога, ще багато днів у повітрі витав запах мертвого тіла. Від того й пішла назва села Тухля. Ще й тепер можна оглянути котловину з „Кам’яною бабою”, урочище Облаз, де за народними переказами, була перегороджена ріка Опір, що затопила монголів.

      У Тухлі бував ватажок опришків Олекса Довбуш. Очевидно, через Тухлю  його шлях лежав з Гуцульщини на Турку, Борислав, Дрогобич.

     В селі є погруддя великого письменника та криниця, поставлені у 1978 році. Біля криниці знаходиться камінь зі словами Захара Беркута і сам ватажок тухольської громади з яструбом на плечі. До речі, місцеві люди стверджують, що вершина гори Путище, на якій височіє Захар Беркут, насправді немає ніякого відношення до подій тих років, а є лише пам’ятним знаком для жителів Тухлі. А Беркут помер у 1243 році в закарпатському селі Болонному. Захар Беркут – ватажок тухольської громади. Саме під його мудрим керівництвом тухольці перемогли монголів. Це людина, яка понад усе ставила інтереси громади. Коли постало питання: вихід ворогів з тухольської долини, або смерть улюбленого сина Максима, Захар Беркут вибрав останнє. На камені, що стоїть поряд з Захаром Беркутом є напис:„Доки будете жити ... дружно ..., незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”. Неподалік збудована 1802 року місцева церква, розмальована відомим художником Корнилом Устияновичем.

      Ми вирішуємо спочатку сходити на гору Маківку, а на зворотному шляху до Моршина сходити на гору Захара Беркута.

      Проїхавши метрів 400 ми повертаємо праворуч в напрямку села Головецька та проїжджаємо мостом через річку Опір. Попереду майже 10км не дуже приємної дороги і ми в селі Пшонець. Залишивши авто ми рушили далі пішки догори. Попереду майже 2км дороги до Маківки. На годиннику було 11.50. Дорога на Маківку вела все вгору, по дорозі зустрічались альтанки, де в спекотне літо можна ховатись від пекучих променів сонця. При дорозі, не далі кілометра від початку сходження ліворуч є джерело. За півгодини ми вийшли до цвинтаря січових стрільців. Трохи історії.

      Від грудня 1914 р. УСС виконували розвідницьку службу в Карпатських Бескидах. Головне завдання, поставлене стрільцям австрійським командуванням, полягало у стеженні за розташуванням та переміщенням російських військових підрозділів на терені від села Вишкова до річки Ужок. Часто стрілецькі стежі засилалися в тил ворога, приносячи важливу інформацію. «Далекі марші по горах, переходи поміж ворожими заставами та вродження у глибоких снігах при тріскучому морозі, напружене зорення за ворогом вимагали чималої сили волі й нервів. А все таки були між стрільцями одиниці, що рвались на ці небезпеки та труди. Їх манила романтика бойових пригод та вояцька гордість». Такими героями були чотар Балюк, стрільці Р. Сушко, М. Мінчак, Г. Трух, А. Мельник, О. Левицький, М. Михайлів та інші. З часів Карпатської кампанії за Легіоном УСС закріпилася слава відважних гірських розвідників, яких австрійське командування називало «оком фронту».

       23 січня 1915 р. австро-німецькі війська розпочали наступ на позиції росіян у Карпатах. Розпочалася так звана офензива Ліґензена. Українські Січові Стрільці, долаючи опір противника, глибокий сніг і морози, зайняли Славське й Лавочне. На початку лютого розпочалися кількаденні бої в районі села Нижня Рожанка, на горі Татарівці, яка тричі переходила з рук в руки. Окрім військових втрат, багато стрільців потрапили до госпіталю через обмороження. З початком березня сотні УСС у складі запасних частин 130-ї бригади австрійської армії вступили в с. Грабовець. До гори Маківки (висота 933 м) стрільці підійшли 22 березня 1915 р., після важких випробувань. Так, в умовах суворої зими 1914—1915 рр. (снігові замети становили 1,5—2 м) погано обмундироване стрілецтво змушене було ночувати на снігах, безперервно перебуваючи при цьому на передових позиціях. Часом втрати від холоду перевищували бойові. Так, у курені С. Ґорука 89 стрільців обморозили собі ноги. У цих умовах їм вдавалося ще й забезпечувати успішний наступ австрійських військ. Адже вони билися на Ужоцькому перевалі, фактично власними силами звільнивши від ворога українські села Жупани, Лавочне, Тарнавка, Славське, Грабівці, Головецьке. Маківка була зайнята Січовим Стрілецтвом 22 березня, і відтоді бої за неї майже не припиняються протягом 60 днів. Ця гора стала на той час ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, тому не дозволяла російському війську пробитися по річкових долинах до Тухлі і Славська. Між 23 березня і 4 квітня росіяни двічі пробували прорвати позиції УСС на лівому фланзі. Ворог безперервно непокоїв стрілецькі застави нічними вилазками. Проте завдяки пильності стрілецької сторожі плани противника постійно зривалися. Після Великодня російські війська роблять ще одну спробу взяти Маківку штурмом, на цей раз завдаючи ударів на правому фланзі стрільців. Та підхід двох стрілецьких сотень — Романа Дудинського та Зенона Московського — остаточно зірвав і цей намір ворога. На фронті настало тимчасове затишшя. Стрільці навіть отримали змогу дещо перепочити в найближчому селі Половецькому та Замковій Паланці, що під Мукачевим. 28 квітня розпочався новий наступ росіян. На думку сучасних дослідників, саме на період між 28 квітня та 1 травня припадає пік боїв за Маківку. У цей час гору захищали австро-угорські частини, які складалися з кількох сотень 35-го полку крайової оборони, а також з угорських та галицьких ополченців, їм на допомогу швидким маршем було перекинуто три сотні 1 та дві сотні II куренів УСС. Наступ 28 квітня був зумовлений двома чинниками. По-перше, російське командування намагалося запобігти австрійському прориву в районі гори Маківки. По-друге, у ті дні на Прикарпаття прибув російський самодержець Ніколай II. Він, зокрема, відвідав Львів, Самбір, Хирів та Перемишль. Тому командувач російського фронту генерал Іванов хотів потішити свого імператора перемогою. До Маківки було стягнуто артилерію та розпочато наступ кавалерійською дивізією генерала О. Каледіна при підтримці піхотних частин. Наступ росіян розвивався успішно доти, поки на захист Маківки близько 4-ї години ранку не прибули з місць свого перепочинку п’ять сотень УСС. Десь години часу їм вистачило, щоб виправити ситуацію й навіть розгорнути контрнаступ. Заскочені несподіваною появою січових стрільців, російські частини здали свої позиції сотням Осипа Будзиновського й Андрія Мельника. Бій 29 квітня був недовгим (тривав приблизно між 5-ю та 6-ю годиною ранку), проте запеклим. Артилерія росіян перетворила вершину гори на пекло. «Москалів сипалось і майоріло поміж нас як ліса»,— напише учасник бою стрілець Петрів. Вони оточують сотню Будзиновського, якій до того ж забракло набоїв. На допомогу приходять чоти Романа Сушка, Володимира Свідерського та Йосипа (Осипа) Яримовича. Перший рукопашний бій — і росіяни відходять. Другий бій вже біля підніжжя Маківки призводить до відступу росіян аж за річку Головчанку. У результаті 200 російських вояків убито, кілька сотень взято в полон. Чимало ворогів поглинула Головчанка, що в той час вийшла з берегів. Однак довго втішатися з перемоги стрільцям не довелося. Росіяни розпочали новий наступ. На цей раз, 30 квітня, вони наступали стрімким узбіччям Маківки. Та найзапекліший бій за Маківку розпочався 1 травня. Після артилерійського обстрілу удар російської армії було спрямовано на вершину гори, в результаті чого стрільці, зазнавши важких втрат, були змушені залишити свої становища. Проти такої сили росіян вогонь стрілецьких гвинтівок був заслабий. На додачу ворог позакидав стрілецькі становища ручними гранатами — новим тоді ще видом зброї, проти якої стрільці не мали чим боронитися. З могутньою силою вдарила ворожа артилерія з верхів’їв Кливи, Погару й Тухлі. «Змагалося дві сили, — писав Дмитро Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не основний удар — Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам». Запеклий бій тривав увесь день. Тоді в російський полон потрапило кілька австрійських сотень та частина стрілецьких сотень Мельника і Будзиновського, багато було загиблих та поранених. Та для російських військ це була піррова перемога. Росіяни зуміли втримати верхівку Маківки лише 1—2 години. Стрільці при допомозі двох сотень мадярських новобранців заволоділи втраченою вершиною. Проте мадяри понесли в бою великі втрати й покинули Маківку. Стрільцям уже вкотре доводилося боронити її фактично самотужки. Наступного дня, 2 травня, росіяни знову кидають війська на Маківку. Двічі вона переходила з рук у руки і тільки на третій раз стрільцям вдалося зламати опір ворога. З травня 1915 р. сотні УСС відвели з бойової лінії, замінивши підрозділами австрійської армії. У битві за Маківку Легіон зазнав важких втрат: 42 стрільці загинуло, 76 було поранено, а 35 потрапили в російський полон.

Найбільше захоплення перемога стрілецтва викликала серед українського громадянства. «Маківка — це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, — зазначала у травні 1915 року львівська газета «Діло». — Битва на Маківці — це перша велика спроба галицьких українців встати самим активним чинником історії, творцями своєї буду чини».

З нагоди подвигу на Маківці Загальна Українська Рада та Українська Бойова Управа надіслали бійцям УСС вітання, де були такі слова: «…Ви, молоді ідейні Сини наші й Браття, що з вибухом війни стали на перший поклик у рядах Українських Січових Стрільців, що від самого початку перенесли стільки труду й тяжких хвилин та пережили стільки прикрих недостач та розчарувань, а проте не впали на дусі, не стратили запалу для святої Справи і не знизили Вашого прапору, Ви заслужили собі на правдивий подив і щиру вдячність сучасних і грядущих поколінь… Ви дали доказ, що український нарід не зрікся своїх прав до самостійного життя та що він має волю і силу вибороти собі ті права кров’ю і залізом. Ви доказали, що довголітня неволя не знизила українського народу до ряду покірних рабів, бо він видав Вас борців за волю.. – Тому Загальна Українська Рада щиро поздоровляє Вас з Вашими блискучими успіхами та шле Вам сердечний вислів признання і вояки. Ще не вмерла Україна!».

Бойова Управа надіслала й окреме привітання, в якому її представники писали: «…Побіда на Маківці перетриває не літа і десятки літ, а століття. Вона блистітиме в історії сонцем воєнної слави… Нехай доля сприяє надальшє Вашій не-побідній зброї, а про поляглих Героїв нехай живе вічно в цілім народі вдячна, щира пам’ять!». 

     Так закінчився карпатський похід Українських Січових Стрільців, що «зробив з УСС справжню бойову одиницю, що вдержалася у цілій воєнній хуртовині на висоті своїх завдань, а після світової війни стала зав’язком Української Армії. Карпатські бої були для Українських Січових Стрільців найкращою воєнною школою, з якої перший іспит вони зложили на Маківці». Українські Січові Стрільці зупинили наступ росіян, що намагалися перейти Карпатський хребет, після цього почався відступ російських військ. У квітні-чсрвні 1915 р. в результаті Горлицького наступу австро-німецькі війська під командуванням генерала Макензена прорвали лінію оборони російських військ і відкрили шлях на Львів і Перемишль. 28 червня 1915 р. стрільці сотні Дмитра Вітовського зайняли м. Галич. Під сильним вогнем артилерії противника усуси переправилися через р. Дністер і  зайняли оборону на лівому березі. В наступні дні стрільці спільно з частинами 130-ї бригади продовжили переслідування противника.

       Запекла оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії повністю виконати поставлені перед нею стратегічні завдання: не дозволила військам російської 11-ї армії генерала А. Н. Селіванова прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний простір на Угорську рівнину, що створило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту, і в разі успіху російських військ — виходу Австро-Угорщини з війни;  виграла час для зосередження німецьких військ 11-ї армії А. фон Макензена на ділянці Горліце-Тарнув і наступного успішного прориву російського фронту, який призвів до загального відступу російських військ з Галичини.

      У 1920-х роках члени УВО, а згодом ОУН започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу центральної вершини Маківки. У 1930-х українська молодь розпочала масові паломництва на «горбочок» на Маківці. У 1998-1999 цвинтар Січових Стрільців було відбудовано: встановили 50 хрестів на могилах січовиків та один пам'ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не вдалось. На Пантеоні поховані: Онуфрій Федорчак. Дмитро Формусяк - 22 роки. Юліан Шевчук - 19 років. Микола Юзьвяк - 18 років. Дмитро Цвілинюк - 19 років. Федь Ткачук - 21 рік. Борис Ткачук - 23 роки. Пилип Тимчишин - 26 років. Сумарук. Іван Тимчишин - 21 рік. Омелян Стратійчук - 17 років. Михайло Стратійчук. Михайло Стефанський. Гриць Стефурак. Дмитро Снітович - 18 років. Дмитро Савчук - 19 років. Юра Пітиляк - 20 років. Кость Попенюк - 26 років. Іван Ребеньчук - 20 років. Федір Пик - 20 років. Дмитро Петрів - 20 років. Василь Палійчук - 20 років. Микола Мицканюк -21 рік. Михайло Мицканюк - 23 роки. Дмитро Мицканюк - 22 роки. Микола Михайлюк. Осип Матковський - 22 роки. Ілько Матійчук. Федь Матійчук. Микола Максимюк - 18 років. Іван Лаврук - 19 років. Іван Кішка - 19 років. Осип Конюшевський - 25 років. Олекса Курендаш - 19 років. Федір Карпин - 22 роки. Василь Іличук - 18 років. Михайло Дячук. Василь Вітенюк - 20 років. Танас Дупрейчук - 21 рік. Петро Данищук. Ілько Грицюк - 20 років. Василь Геник - 21 рік. Ілько Ганущак - 19 років. Іван ГІльтайчук. Олекса Григорчук - 18 років. Юрко Григорчук - 20 років. Степан ГАврилюк - 20 років. Михайло Білячук - 18 років. Ілько Бехметюк - 22 роки. Федір Бельмега - 17 років.

       Від військового меморіалу ми піднялися на верх Маківки. Добре проглядалось село Грабовець на південному сході, а вдалині виднілись будівлі гірськолижного витягу «Захар Беркут» біля Писаної криниці, що неподалік села Волосянки. На півдні ми побачили гору Менчіл, а позаду неї вершечок Тростяну з витягами (північний схил). На заході було видно хатини та церкву в селі Пшонець, а далі на захід виднілись хати Головецька. На вершині Ключа ми знайшли гільзу та залізні уламки.

       Сходити з Маківки було легше, ніж підніматися, тож за короткий час ми були вже біля авто та вирушили назад в Тухлю – попереду ще сходження на гору Захара Беркута.

    Подолавши 10 км дороги ми знову в’їхали  в Тухлю та за лісокомбінатом справа з’їхали з траси, що веде до Сколього та поїхали до підвісного моста. Звідси ми розпочали сходження на гору Захара Беркута. По дорозі зустріли двох дівчаток у білих платтях та квітками в косичках – йшли просити на весілля. Дорога зразу ж різко повертає праворуч. Після крутого підйому маємо нагоду перепочити на поляні. При вході в ліс повертаємо праворуч. Пологий шлях триває близько 10 хвилин середнього ходу. Стежина в’ється вгору, ведучи то в ліс, то на галявину. Йдемо по відкритій місцевості, звідки проглядається пам’ятник на горі. Перед нами зліва видно стежку на підйом, однак ми йдемо далі дорогою тримаючись праворуч. Обійшовши Захара Беркута справа, підходимо до джерела при дорозі. Звідси 100метрів піднімаємось на гору Путище. Підійшовши, бачимо, що правої руки у фігури немає. Кажуть, що блискавка вдарила в дерев’яну статуру.      Дерев’яний велетень простягає руку високо в небо. Правіше від пам’ятника група дівчаток на примусі готувала собі обід.

         Із гори славного ватажка відкривається чудовий краєвид: з одного боку видно село Тухлю і гори, які простяглися за ним, з другого -Головецьке, Грабовець. При спуску з гори ми назбирали трав, малини для чаю, адже в Тухлі був запланований обід. Михайло Марусяк приніс криничної води, розпалили вогнище, тим паче, що поряд лісокомбінат, біля якого було достатньо дрів.

       Добре пообідавши, ми вирішили ще встигнути оглянути княжі скелі біля села Тишівниця, а подорозі заїхати до дерев’яної церкви в селі Гребенів, золоті куполи якої давно манили…. Церква, що, ми побачили, відбудована в 1927 році завдяки зусиллям священика о.Смачило за проектом архітектора Лева Левинського після великої пожежі 1923 року, під час якої  стара церква згоріла. Церква розміщена при дорозі на правому березі ріки Опір. Храм зорієнтований вівтарем на схід. Перед входом до храму встановлені 2  хрести на честь 950 та  1000- ліття хрещення Русі. До війни церква називалася Святого Володимира, на даний - час Благовіщення Пресвятої Богородиці, відповідно й празник в селі на Благовіщення. 

    Далі ми поїхали в напрямку Сколе та Синьовидного до княжих скель в Тишівниці. Переїхавши міст через річку Стрий ми звернули праворуч вниз в напрямку дерев’яної церкви. Поряд з храмом розташований цвинтар. Тут ми залишили наш каддік  і попрямували вздовж річки вверх лісовою стежкою. Хвилин через сім ми опинились на одній зі скель. Власне – це найбільша скеля  "Княжа", трохи нижче розташовані ще дві скелі – «Ярославна» та «Ханська». Назви їх пов’язані з легендою, яка оповідає про те, що на руську землю напали татари. Війська князя та татар зійшлися в битві в урочищі Межиброди. Князь керував битвою зі скелі, що височіла над річкою серед лісу. З кожною годиною становище руського війська погіршувалося. Татари підбиралися вже до охорони князя. Особливо пильнували за дочкою князя Ярославною, яка була настільки вродливою, що в неї закохався татарський хан. Була вказівка взяти князівну в полон тільки живою. Найжорстокіша битва відбувалася на скелі, де був князь з дочкою. Татар насунуло стільки, що скеля розкололася на двоє. На одній стояв князь, а на другій князівна, оточена ворогами. Щоб не здатися ворогові, Ярославна скочила зі скелі в ріку, а хан, який плив до скелі через річку на коні, скам’янів від горя. Татарське військо, побачивши смерть хана, кинулося втікати, а руські воїни знищили їх до кінця. До цього часу збереглися скелі: Княжа, Ярославни та Ханська. З найвищої – «Княжої» відкривався суперський вид на долину річки Стрий в напрямку міста Стрий та на гору Городище, де проходить залізничний тунель. Кажуть, на цій горі в давнину стояв замок князя. Помилувавшись чудовими краєвидами прийшов вже нам час повертатися до авто, щоб завчасно заїхати в Моршин. Тим паче, що на мене чекала піца з пивом, а хтось вже хотів поділитися враженнями. Це була перша наша мандрівка в рамках проекту молодіжного мандрівництва, тож по дорозі назад ми вже планували наші наступні мандрівки на Пікуй, Парашку, Камянець-Подільський, Бовкути та «Цапове каміння». Тільки була б ще вдала погода…

         При підготовці використано матеріали з веб-сайтів: http://trybraty.com.ua/cikave/kn_svyatoslav/, http://uk.wikipedia.org, http://ycc.org.ua/bij-za-horu-makivka/,

 

 

 

 

Керівник проекту  Микола Воєвода



Создан 26 сен 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
Карты городов Украины KАРПАТИ.INFO - Все про відпочинок в Kарпатах Володимир Івасюк Поиск проживания Крым